Штучний інтелект дедалі частіше сприймають як окремий шар продукту, який або працює, або ні. Автор матеріалу, опублікованого в UX Collective, пропонує інший погляд: ШІ є таким самим матеріалом дизайну, як HTML, пігменти чи дерево, а отже, його треба опанувати руками, а не лише замовляти через бриф. Теза звучить як нагадування з минулого, і це свідомий хід: від початку ХХ століття дизайн завжди розвивався через роботу з матеріалом.
Автор нагадує про Баухаус. У 1919 році Вальтер Гропіус закликав архітекторів і митців повернутися до майстерень, де ремесло й матеріал стоять у центрі навчання. У вступному курсі Йозефа Альберса студенти гнули дріт і папір, щоб зрозуміти, як поводиться матеріал, перш ніж щось із нього проєктувати. Ідея проста: без практичного знайомства з матеріалом дизайнер малює те, чого матеріал не витримає.
Цю історію автор прикладає до вебу. У середині 1990-х дизайнери писали HTML вручну в текстових редакторах. Потім з'явилися візуальні редактори, як BBEdit, HoTMetaL, PageMill, FrontPage і Dreamweaver, які ховали розмітку за інтерфейсом. Зручність дала свої результати, але відокремила проєктувальника від того, як насправді працює веб. Поворотним моментом автор вважає адаптивний дизайн: книгу Ітана Марколта 2010 року про responsive design написано з опорою на таблиці стилів, які дизайнер міг змінити й побачити наслідок одразу. Тобто коли дизайнер розуміє матеріал, він отримує інструмент, а не лише картинку.
Звідси й ключова метафора Джеффа Шимеро про «зерно вебу». Сайти, побудовані всупереч йому, ламаються. Так само, на думку автора, ламаються й ШІ-продукти, спроєктовані без уявлення про поведінку моделі. Моделі дають різні відповіді на один і той самий запит, тоді як макет показує лише один зразок. Саме тут розходиться звичний процес дизайну й реальність роботи з генеративними системами.
Автор спирається і на академічні дослідження. У 2017 році дослідники писали, що машинне навчання як матеріал для дизайну складно освоїти, а інновацій з ним мало. Дисертація Цянь Яна 2020 року показала, що невизначеність і складність результатів заважають дизайну. Ще одна робота, Фенга та Макдональда 2023 року, описала, як 27 практиків тестували моделі вручну. Їхній висновок близький до тези статті: зрозуміти поведінку ШІ можна лише через прямий досвід, а не через презентацію.
Цифри з ринку теж працюють на цю думку. За звітом Figma за 2026 рік, частка дизайнерів, які займаються розробкою, зросла з 21% до 41%. Це означає, що межа між проєктуванням і кодом стирається, і спір про те, чи мають дизайнери писати код, стає практичним. Автор згадує позиції Купера (2017) і Сааріненa (2025), які по-різному оцінюють цю межу. Для нього питання вже не в тому, чи повинен дизайнер кодити, а в тому, чи може він проєктувати систему, поведінку якої не розуміє.
Конкретні практики, які пропонує автор, прості й вимагають часу. Перша: запускати той самий промпт п'ятдесят разів і вивчати найгірші відповіді, а не середній результат. Друга: зберігати провали як спільні тестові кейси для команди, щоб оцінювати нові версії моделі на тих самих складних ситуаціях. Третя стосується ризику: поведінка моделі може змінитися після оновлення провайдера, і дизайн, який працював учора, сьогодні зламається без жодних змін з боку команди. Тому, за логікою статті, тестування має бути постійним, а не разовим.
Головна теза автора: щоб проєктувати для моделі, дизайнер має сам її запускати. Для українських команд, які вбудовують ШІ в продукти, банки, сервіси чи маркетингові інструменти, це цілком практичний висновок. Він означає, що бриф на «чат-бота з інтелектом» без тестування на граничних випадках коштує дорожче, ніж здається, бо провали проявляться вже в продакшені. Варто закласти час на експерименти, документувати невдалі відповіді й перевіряти їх після кожного оновлення моделі, яку ви використовуєте.
3
Джерело: AI is the new old design material
